Принципи війни за міжнародним гуманітарним правом

Принципи війни за міжнародним гуманітарним правом

Російська федерація, порушивши норми міжнародного права, розпочала агресивну війну проти України та продовжує порушувати правила ведення війни.

Щоб відповісти на питання, про які саме порушення йдеться, необхідно звернутися до міжнародного гуманітарного права (скорочено – МГП).

Міжнародне гуманітарне право, за дефініцією, яку надає Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, – це «галузь міжнародного публічного права, яка застосовується під час збройних конфліктів з метою обмеження засобів та методів ведення воєнних дій».

МГП здебільшого встановлює заборони для сторін, які беруть участь у війні, однак цим заборонам кореспондують відповідні обов’язки.

Усі країни зобов‘язані дотримуватися, як мінімум, звичаєвого права, яке стосується війни (якщо тільки країна не є послідовним заперечувачем певної норми), не порушувати імперативних норм (jus cogens)та тих зобов‘язань, які держави взяли на себе, підписуючи чи ратифікуючи міжнародні договори.

Перше й фундаментальне: початок війни

Сучасне міжнародне гуманітарне право (МГП) оперує поняттям збройного конфлікту, яке, по суті, вживається як тотожне поняттю «війна». Статутом ООН визначено дві ситуації, у яких країна має право розпочати збройний конфлікт:

  • необхідність самозахисту;
  • наявність рішення Ради Безпеки ООН про дозвіл застосувати силу (ст. 51 статуту ООН).

Таким чином, будь-який інший привід для війни є протиправним. Попри це, сторона зобов’язана дотримуватися приписів міжнародного гуманітарного права, незалежно від того, чи противник розпочав війну правомірно та чи виконує правила ведення війни.

Доктрина міжнародного гуманітарного права містить низку принципів, які діляться на детальніші правила. Сторони збройного конфлікту повинні неухильно дотримуватися цих принципів.

Принцип розрізнення

Єдиною легітимною мішенню у збройному конфлікті можуть бути військові (комбатанти) та військові об’єкти. Статті 48 і 52 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій визначають, хто є комбатантом, які об’єкти можна законно атакувати.

Сторони зобов’язані, з одного боку, зробити так, щоб противник міг розрізнити цивільних (цивільні об’єкти) та військових (військові об’єкти). З іншого – подбати, щоб зброя, яку вони використовують, та способи ведення війни, які застосовують, дозволяли здійснювати прицільні атаки. Прямий напад на цивільних людей чи цивільні об’єкти є тяжким порушенням МГП, тобто військовим злочином.

Заборона атакувати hors de combat (з французької «поза боєм») – особа, яка не бере або припинила брати участь у бойових діях: цивільні, поранені військові, полонені.

Комбатанти, які здалися в полон, поранені та більше не несуть загрози, перестають бути законною мішенню відповідно до звичаїв МГП. Ба більше, якщо вони підпадають під критерії військовополонених, то можуть мати право на додатковий захист. Відтак сторона-конвоїр повинна забезпечити гуманне ставлення до таких комбатантів.

Заборона заподіяння непотрібних страждань

Попри те, що вбивства (військових) дозволені МГП, заподіяння непотрібних страждань і зайвих ушкоджень заборонене.

До прикладу, ст. 3 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими забороняє застосовувати будь-які тортури. Крім цього, низка нормативно-правових актів забороняє використання деяких видів зброї (лазерної зброї, що осліплює, хімічної зброї тощо).

Принципи пропорційності та необхідності

Принцип пропорційності ілюструє стаття 51 Додаткового протоколу I щодо ведення бойових дій: внаслідок атаки цивільному населенню необхідно завдати якнайменшої шкоди, а коли її неможливо уникнути, шкода має бути пропорційна військовій перевазі. При цьому, невелика шкода цивільному населенню допускається як «супутні збитки» при атакуванні військової цілі, прямі напади на цивільних заборонені.

Принцип необхідності перегукується з попереднім. З настанням військової необхідності, комбатанти можуть допустити руйнування та шкоду. Однак концепція військової необхідності не дає збройним силам свободи ігнорувати принципи МГП. Цей та попередній принципи слід тлумачити в контексті заборон та відповідно до інших принципів МГП.

Принцип гуманності

Приймаючи будь-яке рішення щодо вчинення військових дій, комбатанти повинні мати на увазі принцип гуманності. Заборонено заподіювати будь-які страждання, ушкодження або руйнування, якщо вони не необхідні для досягнення законної мети конфлікту.

Женевськими конвенціями також передбачені правила поведінки окупанта. Зрозуміло, що, окуповуючи територію, сторона конфлікту повинна дотримуватися загальних правил МГП і поважати фундаментальні права людини.

Обов’язки сторони, яка воюватиме

Крім правил, яких сторони повинні дотримуватися безпосередньо під час збройного конфлікту, існують і норми, обов’язок виконання яких припадає на мирний час. Отже, сторони повинні бути готовими до можливого конфлікту заздалегідь.

Чи не найважливішим є обов’язок криміналізувати тяжкі порушення (grave breaches) МГП. Перелік тяжких порушень міститься у чотирьох Женевських конвенціях 1949 року та у Додатковому Протоколі І 1977 року. Національне регулювання повинно включати заборону порушувати норми МГП, механізм запобігання порушенням та покарання за правопорушення.

Стаття 58 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій встановлює правила, що стосуються «запобіжних заходів проти наслідків атак». Серед цих правил є обов’язок держав з обережністю вибирати місця розміщення військових об’єктів: останні мають бути розташовані на безпечній відстані від цивільної інфраструктури (як от густонаселених житлових районів).

Інше правило можна знайти в Гаазькій конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Об’єкти, які мають велике значення для культурної спадщини (наприклад, установи, присвячені релігії, освіті, мистецтву, історії тощо), мають бути захищені від передбачуваних наслідків збройного конфлікту. Стаття 3 зазначеної конвенції не містить вичерпного переліку дій. Натомість держави можуть вжити будь-яких відповідних заходів. Відповідно до міжнародного права, одним із заходів є позначення такого майна синьо-білим щитом. Аналогічна норма поширюється на будівлі, які використовуються в медичних цілях. Держава має захищати їх, маркуючи та розміщуючи на достатній відстані від військових об’єктів.

Говорячи про зобов’язання держави, слід згадати про поширення знань. Про МГП повинні знати не лише збройні сили держави, а й цивільне населення. Це правило передбачено Додатковим протоколом I до Женевських конвенцій. Для того, щоб військові командири віддавали лише законні накази, вони повинні пройти відповідне навчання та мати змогу проконсультуватися з юрисконсультами. Це зобов’язання, які покликані забезпечити повагу людей до МГП та мінімізувати можливі негативні наслідки застосування сили.

Якщо через певні обставини державі не вдалося імплементувати норми МГП у мирний час, про деякі з них все ж можна подбати після початку збройного конфлікту. До прикладу, додаткове маркування медичних об’єктів може врятувати їх від знищення.

Ці запобіжні заходи допомагають згодом виконати принцип розрізнення – основний принцип МГП. Сторони матимуть достатні знання щодо розташування цивільних/військових об’єктів і зможуть мінімізувати побічну шкоду від нападу, націлюючись саме на законні цілі.

Проте запобіжні заходи, вжиті однією стороною, не гарантують, що інша сторона поважатиме МГП і буде його дотримуватися. Є чимало прикладів порушення МГП рф, серед яких – міський театр у Маріуполі, позначений написом «Діти», розбомблений російськими військовими.

Підсумок

Сторони збройного конфлікту зобов’язані неухильно дотримуватися приписів МГП. Це стосується і здійснення атак, і захисту, й поводження з військовополоненими. При цьому, деякі зобов’язання повинні бути виконані ще до початку конфлікту.

Використана література

  1. United Nations Charter, Article 51.
  2. Analysis of the punishments applicable to international crimes (war crimes, crimes against humanity and genocide) in domestic law and practice (2008). International Review of the Red Cross.
  3. Convention for the Protection of Cultural Property in the Event of Armed Conflict with Regulations for the Execution of the Convention.
  4. Rome Statute of the International Criminal Court, Article 8.
  5. IHL Database.
  6. 1972 Convention on the Prohibition of Biological Weapons.
  7. Protocol IV (1995) to the Convention on Certain Conventional Weapons.

Підготували
Олексій Цельєв, експерт Центру дослідження верховенства права
Національного університету «Києво-Могилянська академія»,
та Христина Бідонько, студентка «Києво-Могилянської академії»

21.07.2022