Окремі гарантії права на справедливий суд в умовах війни

І. Загальні зауваження

Розпочата війна без сумніву вплинула на дотримання прав людини, які завжди були пов’язані з пошуком балансу між інтересами окремої особи та держави.

В свою чергу право на справедливий суд є одним із найважливіших прав в системі прав людини, від якого залежить і реалізація інших видів прав, можливості їх захисту.

Важливо розуміти, що дане право не є абсолютним і можливі обмеження зі сторони держави, які не будуть тягнути автоматично порушення прав людини.

Говорячи про зміст права на справедливий суд, звертаємо увагу, що тут не йдеться про справедливість в її філософському або етичному аспекті – «правий чи не правий» – «гарний або поганий».

Мається на увазі забезпечення державою процедурних (процесуальних) гарантій особи представити свою позицію.

В дуже спрощеному вигляді гарантії права на справедливий суд забезпечують:

• право особи звернутись до незалежного суду за захистом свого права;
• можливість особі представити свою позицію при судовому розгляді;
• рівність можливостей з опонентом при судовому розгляді;
• гарантії при кримінальному обвинуваченні;
• можливість виконання судового рішення.

В умовах війни гарантії справедливого судового розгляду можуть зазнавати ще більших обмежень зі сторони держави, а тому в такому випадку  важливо дотриматись відповідного балансу між інтересами окремої особи та держави.

ІІ. Вдосконалення законодавчого регулювання під час війни

Воєнні дії вимагають пристосування законодавчого регулювання і процедури судового розгляду в умовах, до яких не в повній мірі була готова держава.

Маємо ряд пропозицій, в яких ставиться питання про розширення випадків проведення судового розгляду без участі особи, запровадження письмового провадження, звуження гарантій при розгляді кримінального обвинувачення тощо.

Наприклад, Проект Закону про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України (щодо здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного стану) [1] пропонує врегулювати:

• особливості судових викликів та повідомлень на період дії воєнного чи надзвичайного стану;
• участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
• розширення розгляду справ без повідомлення (виклику) учасників справи (в порядку письмового провадження), в тому числі судами апеляційної та касаційної  інстанції;
• тощо

У цьому аспекті варто звернути увагу на деякі підходи Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ), які відображають зміст окремих елементів права на справедливий суд і будуть в нагоді, як для формування нового законодавства, так і для практики зважування приватного та публічного інтересу.

ІІІ. Судовий розгляд в присутності особи

Під час війни дуже жваво обговорюється питання про розширення кола справ, які суди можуть розглядати в порядку письмового провадження і без виклику осіб.

Відповідні положення містять процесуальні кодекси, а також розроблені зміни щодо розширення переліку відповідних справ (див. розділ ІІ).

Противники запровадження широкого кола справ для розгляду в порядку письмового провадження наголошують на необґрунтованих обмеженнях для осіб приймати участь в судових засіданнях та висловити свою позицію по справі.

В цьому аспекті звертаємо увагу, що судовий розгляд в присутності особи прямо не закріплений в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), але право особи бути присутньою при розгляді справи є частиною права на справедливий суд.

Виходячи із практики ЄСПЛ та тлумачення статті 6 Конвенції, можуть бути виключення, коли ситуація не потребує усного слухання, що як наслідок не буде тягнути автоматичного порушення права на справедливий суд.

Обов’язок проводити усний розгляд справи не є абсолютним.

Якщо справа буде слухатись лише в одній інстанції і розглядаються не «в великій мірі технічні» або «суто правові» питання, то повинно проводитись усне слухання, оскільки письмової процедури буде недостатньо [2].

ЄСПЛ у ряді випадків постановляв, що, за умови, що було відкрите слухання у першій інстанції, відсутність «публічних слухань» у другій чи третій інстанції може бути виправдано особливими ознаками спірного провадження. Таким чином, розгляд скарги та провадження, що стосується лише питань права, а не питань факту, можуть відповідати вимогам статті 6 Конвенції, хоча заявнику не було надано можливості бути заслуханим особисто апеляційним або касаційним судом [3].

Письмове провадження може бути прийнятним у випадках, коли:

• не виникає сумнівів в правдивості показань свідків;
• факти не оспорюються;
• сторонам надана реальна можливість висловити свою позицію в письмовій формі та оспорити докази проти них.

Важливо, що саме суд останньої інстанції вирішує чи попередній розгляд носив технічний або правовий характер і як наслідок – чи був попередній судовий розгляд справедливим. Цей суд також в силах усунути попередні недоліки.

ІV. Заочний розгляд

Інше важливе питання в умовах сьогодення – це проведення заочного розгляду справи, що є характерним як для цивільного судочинства, так і в певних випадках для кримінального.

Воєнний стан зумовлює розширення категорії справ, розгляд яких проводиться без участі особи (заочний розгляд) в різних видах судочинства, де причини відсутності особи можуть бути досить різними.

Стаття 6 Конвенції безпосередньо не містить абсолютної заборони на заочний розгляд справи, але він все ж таки є виключенням із загального правила, що вимагає дотримання ряду умов.

Підстави для заочного провадження можуть бути допустимими, коли особа намагається ухилитися від судового розгляду [4].

Право обвинуваченого відмовитися від участі в судовому розгляді буде мати силу тільки при дотриманні таких умов:

• відмова має бути результатом вільного волевиявлення;
• необхідно встановити, що відмова є «недвозначною»;
• така відмова має супроводжуватися мінімальними гарантіями, відповідними її значущості;
• відмова не повинна суперечити важливому суспільному інтересу [5].

Явна відмова від участі – це ситуація, в якій обвинувачений прямо заявляє про відмову від права бути присутнім на судовому розгляді, але незаконний тиск або насильство виключає вільне волевиявлення.

Непряма відмова може мати місце у справах, в яких уповноважені органи стверджують, що обвинувачений переховується від правосуддя або справи, в яких заявник не заявляє клопотання про присутність в суді.

Відмова може мати місце навіть, якщо вона не заявлена безпосередньо, але необхідно встановити, що поведінка обвинуваченого вказує на те, що його відсутність є результатом вольового рішення, прийнятого на підставі обізнаності про кримінальне провадження щодо нього.

Сама по собі неявка не є відмовою від права [6], а тому необхідно дотримання певних вимог:

• офіційно повідомити обвинуваченого про судовий розгляд;
• перевірити, чи знав обвинувачений про судовий розгляд, на який не з’явився;
• інформування про кримінальне переслідування, порушене проти особи, є юридичним актом надзвичайної важливості, тому воно повинно відбуватися відповідно до процесуальних і матеріальними вимог, які здатні гарантувати ефективне дотримання прав обвинуваченого.

Недостатньо того, щоб обвинувачений мав загальну інформацією про звинувачення, отриману з неформальних джерел (згадуване рішення ЄСПЛ Sejdovic та [7]).

Повідомлення повинно відповідати наступним вимогам:

• повинно бути доставлено вчасно, щоб у обвинуваченого було достатньо часу реалізувати свою можливість бути присутнім на слуханнях [8];
• повинно містити однозначну і чітку інформацію про те, якого саме предмета стосується слухання [9];
• повинно бути складено на мові, яку обвинувачений розуміє [10].

Національні суди, перш ніж прийняти рішення про заочний судовий розгляд, повинні з’ясувати, чи знав обвинувачений про судовий розгляд [11].

Можливі ситуації, при яких держава володіє однозначно встановленими фактами, які недвозначно вказують на те, що навіть за відсутності офіційного повідомлення обвинувачений обізнаний про існування кримінального провадження проти нього, так само як про характер і підстави звинувачення, але не збирається брати участь в судовому розгляді, оскільки, наприклад, має намір уникнути кримінального переслідування (згадуване рішення ЄСПЛ Sejdovic). Але тягар доведення того, що заявник переховується від правосуддя і, отже, відмовляється від права бути присутнім на процесі, лежить на державі.

Простого факту зникнення особи після дати, коли було скоєно злочин, в якому вона підозрюється, недостатньо.

Важливо, що недоліки провадження можуть бути виправлені шляхом гарантування засудженому права на перегляд вироку або новий розгляд справи. Особі повинна бути надана можливість проведення нового розгляду справи по суті, у випадку, коли вона дізнається про результати такого розгляду. В іншому випадку мова буде йти про «відмову в правосудді».

Існує специфіка, пов’язана з допустимістю, з точки зору Конвенції, заочного судового розгляду в суді апеляційної та касаційної інстанцій.

Тут слід зазначити, що відсутність засудженого в судовому засіданні апеляційного / касаційного суду, навіть якщо він володіє таким правом за національним законодавством, не обов’язково становить порушення статті 6 Конвенції, оскільки вона має автономне значення.

При вирішенні питання про те, наскільки істотним є інтерес брати участь особисто в судовому розгляді, ЄСПЛ приділяє увагу кільком важливим аспектам:

• природа процедур;
• характер питань, що розглядаються, і досліджуваних доказів;
• спосіб, до якого вдався засуджений для захисту своїх прав.
• значення особистої присутності при розгляді справи в суді, який вирішує питання права і факту.

V. Висновки

Важливо зрозуміти, що в умовах війни держава може обмежувати змістовні складові права на справедливий суд. Відповідні обмеження не завжди означають порушення права на справедливий суд, але вимагають від держави пошуку справедливого балансу між приватними та суспільними інтересами.

Вже існуюча практика ЄСПЛ і підходи у сфері захисту прав людини можуть стати важливими інструментами в розробці національного законодавства та практики його застосування в умовах війни.

Список використаних джерел:

1. Проект Закону України про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України (щодо здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного стану).
2. Пункти 18-21 рішення ЄСПЛ «Koottummel v. Austria».
3. Пункт 31 рішення ЄСПЛ «Ekbatani v. Sweden».
4. Пункт 52 рішення ЄСПЛ «Lena Atanasova v. Bulgaria».
5. Рішення ЄСПЛ «Sejdovic v. Italy».
6. Рішення ЄСПЛ «Godlevskiy v. Russia».
7. Рішення ЄСПЛ «M.T.B. v. Turkey».  
8. Рішення ЄСПЛ «Ziliberberg v. Moldova».
9. Рішення ЄСПЛ «Sibgatullin v. Russia».
10. Рішення ЄСПЛ «Brozicek v. Italy».
11. Рішення ЄСПЛ «Hermi v. Italy».

Матеріал підготував Павло Пархоменко,
голова Бахмацького районного суду Чернігівської області,
в межах проекту Центру верховенства права та
Академії Фольке Бернадотта (Folke Bernadotte Academy)
«Верховенство права під час війни»