Чи має рф судовий імунітет у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором

У матеріалі висвітлюється правова позиція Верховного Суду щодо відсутності у російської федерації судового імунітету у спорах про відшкодування шкоди незаконними діями цієї країни.

Така позиція була застосована у низці рішень:

постанові Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 796/165/18;
постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19;
постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц.

Особливістю правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівними не має влади і юрисдикції».

Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли рф заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов’язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Саме до таких висновків дійшов Верховний Суд, формулюючи свою позицію щодо судового імунітету рф у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором.

Відповідачем у судах держави кожна інша суверенна держава може бути тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. У таких справах через відповідні органи державної влади (Міністерство юстиції України, Міністерство закордонних справ України) вручають посольству держави-відповідача в Україні запит на згоду про розгляд судом України цивільної справи. За відсутності згоди дипломатичного представництва іноземна держава не може набувати процесуального статусу відповідача у цивільному процесі.

Це правило випливає з концепції «судового імунітету», яка застосовується у міжнародно-правових відносинах. Пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Саме на такому підході заснована необхідність отримання згоди дипломатичного представництва іноземної держави про розгляд цивільної справи судом України.

Однак на сьогодні у законодавстві та судовій практиці більшості розвинених країн світу застосовується концепція «обмеженого імунітету», що передбачає надання імунітету державі та її власності тільки у зв’язку з діяльністю, що має суверенну природу, відмовляючи в імунітеті, якщо діяльність держави не пов’язана з виконанням державою суверенних функцій.

Аналіз рішень судів Італії, Бельгії, Франції, Австрії та Німеччини свідчить про те, що всі ці країни сприйняли концепцію обмеженого імунітету держави як основну в сучасному міжнародному праві.

Норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у Європейській конвенції про імунітет держав, ухваленій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 2 грудня 2004 року.

Ці конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають форми можливої відмови держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» – на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Європейська конвенція про імунітет держав (стаття 11), Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Ці конвенції демонструють тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У Рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) зауважив, що застосування абсолютного імунітету Держави впродовж багатьох років поступово послабшало. ЄСПЛ у цій справі також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

У рішенні «Олєйніков проти Росії» від 14 березня 2013 року ЄСПЛ зробив висновок, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності застосовується відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо відповідна держава й не ратифікувала зазначену конвенцію, за умови, що вона не заперечувала проти неї.

Російська федерація цю конвенцію не ратифікувала, але й не заперечувала проти неї, а підписала її 1 грудня 2006 року (пункт 66 рішення ЄСПЛ «Олєйніков проти Росії»). Концепцію обмеженого юрисдикційного імунітету держави викладено у Федеральному Законі Російської Федерації від 03.11.2015 року № 297-ФЗ «Про юрисдикційні імунітети іноземної держави та майна іноземної держави у Російській Федерації».

Вищевказані міжнародні конвенції Україна не ратифікувала, проте викладена у них концепція обмеженого юрисдикційного імунітету держави-боржника застосовується згідно зі звичаєвим міжнародним правом, з урахуванням Рішення ЄСПЛ у справі «Олєйніков проти Росії».

Суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року та протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від
23 лютого 2006 року).

Отже, беручи до уваги рішення ЄСПЛ у справі «Олєйніков проти Росії», норми Європейської конвенції про імунітет держави та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності підлягають застосуванню українськими судами згідно зі звичаєвим міжнародним правом.

У справах про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої в результаті збройної агресії рф проти України, реалізація права на доступ до правосуддя безпосередньо залежить від дій рф, яка не просто не зацікавлена у розгляді таких справ, а й всіляко ігнорує норми міжнародного права.

За таких умов сама ідея отримання згоди країни-агресора на притягнення її до відповідальності є неприйнятною.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року «Про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» дії Збройних сил, політичного та військового керівництва росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, визнано геноцидом Українського народу, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав.

Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії рф вчиняє з 2014 року та продовжує дотепер.

Непублічний характер дій рф під час збройної агресії проти України, застосування нею власних військових підрозділів і техніки без розпізнавальних знаків, повне заперечення участі російських військовослужбовців у бойових діях на території нашої держави, та інші дії однозначно свідчать, що збройна агресія рф проти України не є актом публічної влади, вчиненим з публічною метою. Відповідно зазначена діяльність рф не може розглядатися як така, що має суверенну природу, й на неї не може поширюватися судовий імунітет.

Таким чином, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов’язаних із завданням шкоди здоров’ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суди України, розглядаючи справи, де відповідачем визначено рф, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовами, поданим саме до цієї країни.

У такій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров’ю, життю у результаті збройної агресії рф) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ. У таких висновках Верховний Суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У Статуті ООН закріплено:

всі члени ООН утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об’єднаних Націй (пункт 4 частини першої статті 2);
ООН переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру (частина перша статті 1).

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tort exception»).

Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є:

принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду;
присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави);
дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі;
відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду;
завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата;
причинно-наслідковий зв’язок між діями/ бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет, Верховний Суд враховує ці підстави, а також положення про те, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).

Тобто Верховний Суд виходить з того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на території України у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, рф заперечує суверенітет України, то і зобов’язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає. А отже, й направляти до посольства цієї країни запит на згоду про участь у справі та зупиняти провадження у справі до отримання відповіді від рф, або повідомлення про вручення такого запиту не потрібно.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року у зв’язку з військовою агресією рф проти України введено воєнний стан на території України із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

У зв’язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв’язку із припиненням його роботи на території України.

Верховний Суд встановив підстави для висновку про те, що починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства рф в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв’язку з вчиненням рф збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року, таке надсилання неможливе ще й у зв’язку з розірванням дипломатичних зносин України з рф.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв’язку з повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої діями рф у результаті збройної агресії, наразі є недоречним.

Верховний Суд врахував, що вирішення питання щодо судового імунітету у зазначеній категорії справ має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики.

Вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, рф не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі – громадянину України.

Верховний Суд виходить з того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки – віроломно порушила всі суверенні права України, діючи на її території, а тому, безумовно, надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

Верховний Суд виходить із того, що у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутим та вирішеним судом України як належним та повноважним органом державної влади.

Правові джерела, використані для підготовки матеріалу

Підготувала
Юлія Матвєєва, експертка Центру дослідження верховенства права
Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Поділитися новиною у соціальних мережах